Зарубіжна література
Урок №2 відповідно до розкладу у групі АКП-36 відбудеться 15.10.2020, а у групах АК-34, АК-35 – 19.10.2020, у групі АКОФ-37 – 20.10.2020.
Тема: Повторення. Драматургія кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Моріс Метерлінк «Синій птах»
 |
До вашої уваги я пропоную матеріали для повторення з теми «Драматургія кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Моріс Метерлінк «Синій птах" |
Завдання:
1. Опрацювати матеріал лекції.
2. У зошити виписати тези.
3. Запам’ятати основну інформацію.
Лекція
Драматургія кінця ХІХ – початку ХХ століття
Сьогодні ми зануримось у кінець ХІХ – початок ХХ століття і розглянемо, які зміни відбулися в драматургії, назвемо видатних особистостей літератури цього періоду й їхні твори.
ХІХ століття — це доба реалізму. Наприкінці століття реалісти прийшли і в мистецтво драми. З’явилися нові герої, які протистояли вже не одне одному, а ворожій дійсності. Драма набула рис соціальних, філософських, психологічних. Театральне мистецтво збагатилося такою оригінальною художньою формою, як «нова драма».
Якими були особливості "нової" драми у порівнянні із "старою"?
Уважно опрацюйте порівняльну таблицю! ПЗапишіть у свої зошити основні тези.
Драматургія кінця ХІХ – початку ХХ століття означилася такими іменами як Бертольд Брехт, Генрік Ібсен, Бернард Шоу, Антон Павлович Чехов. Кожен з них зробив свій внесок у розвиток національного театру та драматургії.
Розпочав перехід від
«старої» до «нової» драми норвезький драматург Генрік Ібсен, творчість якого
справила величезний вплив на всю подальшу драматургію. У 20 років Г.Ібсен
пише свою першу драму "Катиліна", в якій порушує провідну тему усієї
подальшої творчості - бунт сильної, самобутньої особистості проти
ворожого оточення та її поразка. В основу п'єси покладено античний
сюжет протистояння між римським сенатом і заколотником Катиліною, але своєю
проблематикою, ідеями, пафосом драма була спрямована до сучасної автору
дійсності і вважається єдиним відгуком в норвезькій літературі на події в
Європі 1848 року.
У творчості Г. Ібсена
беруть витоки психологічна драма та філософська «драма ідей»,
у яких значно підсилюється роль дискусії, підтексту, настроїв, психологічного
аналізу художніх символів. Митець у «новій драмі» драматичний
конфлікт побудував не навколо вад і вчинків людей, а довкола зіткнення різних
думок та ідеалів. Його послідовник і учень англієць Бернард Шоу у своїй
праці «Квінтесенція ібсенізму» це явище в літературі назвав «ібсенізмом».
Довідка: «Ібсенізм» — це особливість художнього методу, що полягає в розкритті трагізму життя через зображення психологічних колізій, поєднання зовнішньої та внутрішньої дії, в інтелектуально-аналітичному підході до подій та образів, філософському осягненні дійсності, широкому використанні символіки й підтексту.
Діяльність Г.Ібсена в сфері розвитку національної культури була досить різноманітною: він був практиком і теоретиком театрального мистецтва, керував Бергенським національним театром і був його пристрасним реформатором. Значною є поетична спадщина Г.Ібсена, в якій переважали громадянська й інтимно-лірична лінії.
«Жити - це значить знову
З тролями в серці бій,
Творити - це суд суворий,
Суд над собою важкий» - ці слова можна вважати життєвим кредо великого норвезького митця.
Творчість Бернарда Шоу стала новим кроком у розвитку «нової драми». Його називають творцем «драми-дискусії» ХХ століття. Б.Шоу вважав, що головне у драматичному творі — це боротьба ідей. На думку митця, письменник повинен створювати насамперед "драму ідей", в якій внутрішній дух ідей є найсуттєвішим фактором розвитку сюжету. У боротьбі ідей він бачив характерну ознаку реального життя і умови формування світогляду людей. Б.Шоу підкреслював значення парадоксальних трактувань явищ у Г.Ібсена, коли загальноприйняті закони і норми, фальшиві стосунки перетворюються на свою протилежність, виявляючи справжню сутність за допомогою парадоксу. Парадокс у п'єсах Б.Шоу став головним засобом відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище містить протилежний зміст. Драматург відмовився від традиційної художньої достовірності та користь "руху ідей" і став, за визначенням Б.Брехта, творцем інтелектуального театру ХХ ст. У п'єсах "Професія місіс Уоррен" (1894 р.), "Учень диявола" (1897 р.), "Пігмаліон" (1913 р.), "Дім, де розбиваються серця" (1917 р.) межі реалізму розширюються за рахунок використання символіки, фантастики, гротеску, умовності, парадоксів (мовних, ситуаційних, образних). Для відтворення боротьби він широко використовував у своїй драматичній творчості парадокс. Характерною ознакою п'єс Бернарда Шоу є поєднання парадокса з дискусією. Так "нова драма" остаточно утвердилася в творчості видатного англійського драматурга, який за його словами, під маскою блазня зумів розповісти про складні проблеми дійсності.
ПРИГАДАЙТЕ: Парадокс – це …
Довідка: «Ібсенізм» — це особливість художнього методу, що полягає в розкритті трагізму життя через зображення психологічних колізій, поєднання зовнішньої та внутрішньої дії, в інтелектуально-аналітичному підході до подій та образів, філософському осягненні дійсності, широкому використанні символіки й підтексту.
Діяльність Г.Ібсена в сфері розвитку національної культури була досить різноманітною: він був практиком і теоретиком театрального мистецтва, керував Бергенським національним театром і був його пристрасним реформатором. Значною є поетична спадщина Г.Ібсена, в якій переважали громадянська й інтимно-лірична лінії.
«Жити - це значить знову
З тролями в серці бій,
Творити - це суд суворий,
Суд над собою важкий» - ці слова можна вважати життєвим кредо великого норвезького митця.
Творчість Бернарда Шоу стала новим кроком у розвитку «нової драми». Його називають творцем «драми-дискусії» ХХ століття. Б.Шоу вважав, що головне у драматичному творі — це боротьба ідей. На думку митця, письменник повинен створювати насамперед "драму ідей", в якій внутрішній дух ідей є найсуттєвішим фактором розвитку сюжету. У боротьбі ідей він бачив характерну ознаку реального життя і умови формування світогляду людей. Б.Шоу підкреслював значення парадоксальних трактувань явищ у Г.Ібсена, коли загальноприйняті закони і норми, фальшиві стосунки перетворюються на свою протилежність, виявляючи справжню сутність за допомогою парадоксу. Парадокс у п'єсах Б.Шоу став головним засобом відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище містить протилежний зміст. Драматург відмовився від традиційної художньої достовірності та користь "руху ідей" і став, за визначенням Б.Брехта, творцем інтелектуального театру ХХ ст. У п'єсах "Професія місіс Уоррен" (1894 р.), "Учень диявола" (1897 р.), "Пігмаліон" (1913 р.), "Дім, де розбиваються серця" (1917 р.) межі реалізму розширюються за рахунок використання символіки, фантастики, гротеску, умовності, парадоксів (мовних, ситуаційних, образних). Для відтворення боротьби він широко використовував у своїй драматичній творчості парадокс. Характерною ознакою п'єс Бернарда Шоу є поєднання парадокса з дискусією. Так "нова драма" остаточно утвердилася в творчості видатного англійського драматурга, який за його словами, під маскою блазня зумів розповісти про складні проблеми дійсності.
ПРИГАДАЙТЕ: Парадокс – це …
На зламі століть значних зрушень зазнала драма і у творчості
видатного російського письменника,
драматурга А.П.Чехова.
Головне у творі – людське життя, а події – то лише тло. Так вважав драматург. Тому у п’єсах протиставляв погляди дійових осіб на життя та глибоко аналізував їхній внутрішній світ, надаючи перевагу внутрішнім конфліктам, які зумовлюють розвиток ліричного сюжету, взяті насамперед із самого життя. На перший план у драмах виходять переживання, настрої героїв, найкраще вдавалося А.Чехову розкриття трагедії буденності. Тому й чеховську драматургію називають літературознавці лірико-психологічною.
Пошуки
шляхів для формування «нової драми»
хвилювали й українських драматургів межі ХІХ — ХХ ст. Уже в Театрі
корифеїв у п’єсах Марка
Кропивницького, Івана Карпенка-Карого спостерігається
прагнення авторів менше уваги надавати сюжету, а натомість розкрити психологію
дійових осіб, їхні переживання і вчинки, надати ваги підтексту. У їхніх
творах закладено основи української «нової драми».
Оновлення
української драматургії позначилось
і на поетичних (ліричних) драмах Лесі
Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Миколи Куліша. Їхня
творчість помітно вирізнялася на тлі соціально-психологічних,
просвітницько-побутових, ідеологічних
драм.
ВИСНОВКИ: драматургія
кінця XIX - початку XX століття винесла в центр уваги мистецтва особистість,
духовний світ якої набув узагальнюючого значення, став критерієм оцінки
філософських, етичних і соціальних теорій. Театр перетворився з розважального
видовища на місце ідейних дискусій і духовних поривань.
ЗАВДАННЯ: запишіть у робочий зошит і запам’ятайте
«Драма ідей» — це філософсько-психологічна драма, у якій велику роль відіграє підтекст, психологічний аналіз, а основою конфлікту є зіткнення різних світоглядів, різних ідей (яскравий представник Генрік Ібсен)
«Драма-дискусія» — це драма, у якій герої є носіями різних, але добре обґрунтованих поглядів. Конфлікт будується на дискусії і впродовж п’єси не розв’язується, а, навпаки, загострюється, а фінал залишається відкритим (яскравий представник Бернард Шоу)
Символістська драма — це драма, у якій дійовими особами виступають символічні образи, що дають змогу відобразити духовне життя людини (яскравий представник Моріс Метерлінк)
Лірико-психологічна драма — це драма, у центрі уваги якої не події, а переживання, настрої героїв, що перебувають у конфлікті з трагічною буденністю (яскравий представник А.П. Чехов)
Яскравий слід в історії європейської драматургії залишив і видатний бельгійський поет, драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії. Подібно до Г. Ібсена, він був справжнім першовідкривачем у царині "нової драми", визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру. В есе "Трагічне щоденного життя" письменник виклав основні принципи символістської "нової драми", а також дав назву своєму театру — "театр статичний", або "театр мовчання".
«Синій птах» — одна з найвідоміших п’єс М. Метерлінка — належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є:
ü химерно-казковий сюжет;
ü фольклорні та міфологічні образи;
ü умовність простору і часу;
ü символістичність ситуацій і образів;
ü ліризм;
ü узагальнювальний зміст;
ü наявність яскравих сценічних ефектів.
Висновок: п’єса «Синій птах» цілком відповідає законам цього жанру.
«Драма ідей» — це філософсько-психологічна драма, у якій велику роль відіграє підтекст, психологічний аналіз, а основою конфлікту є зіткнення різних світоглядів, різних ідей (яскравий представник Генрік Ібсен)
«Драма-дискусія» — це драма, у якій герої є носіями різних, але добре обґрунтованих поглядів. Конфлікт будується на дискусії і впродовж п’єси не розв’язується, а, навпаки, загострюється, а фінал залишається відкритим (яскравий представник Бернард Шоу)
Символістська драма — це драма, у якій дійовими особами виступають символічні образи, що дають змогу відобразити духовне життя людини (яскравий представник Моріс Метерлінк)
Лірико-психологічна драма — це драма, у центрі уваги якої не події, а переживання, настрої героїв, що перебувають у конфлікті з трагічною буденністю (яскравий представник А.П. Чехов)
Яскравий слід в історії європейської драматургії залишив і видатний бельгійський поет, драматург Моріс Метерлінк, лауреат Нобелівської премії. Подібно до Г. Ібсена, він був справжнім першовідкривачем у царині "нової драми", визначним теоретиком і драматургом європейського символістського театру. В есе "Трагічне щоденного життя" письменник виклав основні принципи символістської "нової драми", а також дав назву своєму театру — "театр статичний", або "театр мовчання".
«Синій птах» — одна з найвідоміших п’єс М. Метерлінка — належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є:
ü химерно-казковий сюжет;
ü фольклорні та міфологічні образи;
ü умовність простору і часу;
ü символістичність ситуацій і образів;
ü ліризм;
ü узагальнювальний зміст;
ü наявність яскравих сценічних ефектів.
Висновок: п’єса «Синій птах» цілком відповідає законам цього жанру.
Словникова робота
Драма-феєрія — це п’єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами.
Феєрія — театральна чи циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті, у якій із метою вразити глядача використовують різноманітні сценічні ефекти.
В основі сюжету — казкова подорож дітей бідного дроворуба в пошуках Синього птаха, який принесе здоров’я і щастя хворій дівчинці — онучці феї Берилюни. Фольклорний мотив пошуків цілющого зілля дає авторові змогу провести своїх героїв — дівчинку Мітіль і хлопчика Тільтіля — через багато випробувань, що допоможуть їм відкрити вічні цінності і сенс життя, а саме: за Синім птахом (символом щастя) не потрібно ходити далеко, щастя поруч. Однак його потрібно побачити в реальному повсякденному житті — у батьківській любові, у турботі про ближніх, милосерді та безкорисливості.
Образ Синього птаха багатозначний. Він також символізує пошуки істини, пізнання таємниць природи. Це споконвічне прагнення людства вимагає мужності, оскільки природа не хоче віддавати свої таємниці, а істину не можна відкрити раз і назавжди — вона нескінченна.
У такий спосіб фантастично-казковий сюжет, властивий жанру феєрії, наповнюється філософським змістом. Автор зображує блукання людської душі у Всесвіті, її зустріч з добром і злом у пошуках істини та гармонії.
Реальне і фантастичне у казці
Образи п’єси. У сюжеті п’єси переплітаються два пласти — реальний і фантастичний. Реальне життя в сім’ї дроворуба, обстановка в їхній бідній, але не убогій хатині, час, коли відбувається дія — ніч напередодні Різдва. Різдвяний мотив — чекання чуда і народження людини — так само дістає реального втілення. Діти після фантастичної подорожі уві сні прокинулися мудрими і щасливими, оскільки здійснилося диво народження в них душі. Згадаймо: на початку п’єси Тільтіль на запитання феї Берилюни, чому він не хоче розставатися зі своєю горлицею, відповідає: «Тому що вона — моя». Тепер, після довгих пошуків, випробувань, труднощів і поневірянь, що випали на їхню долю на цьому нелегкому шляху, він готовий одразу і безкорисливо її віддати. Милосердя і любов до ближнього — умова цього дива.
Фантастичний план сюжету, крім подорожі, містить персонажів, які розділяють з дітьми їхнє повсякденне існування, а тепер оживають. Це Хліб, Молоко, Вода, Кішка і Пес. Їхню казковість підкреслено традиційними характерами й описом костюмів. Однак і вони символізують сили добра і зла. Пес Тіло виступає в ролі вірного Санчо Панси. Хліб залежно від обставин допомагає або шкодить дітям. Кішка — втілення зрадництва і підступництва, уособлює ворожі людині демонічні сили, разом з Ніччю вона охороняє таємниці Буття. Скориставшись довірливістю дітей, Кішка приводить їх у ліс на загибель від дерев і тварин, що страждають від «жорстокості і дивовижної несправедливості людини».
У такій алегоричній формі автор стверджує, що природа неохоче відкриває таємниці Буття, і людина може це зробити лише шляхом гармонійної взаємодії з нею.
Композиція драми-феєрії
П’єса поділяється на п’ять дій, дванадцять картин, що є досить самостійними епізодами. ці картини об’єднані авторською ідеєю і наскрізними персонажами, відбивають етапи духовного розвитку дітей — майбутнього людства. Зустрічі з алегоричними персонажами в символічних ситуаціях, кожний з яких несе свою мораль, збагачує досвід і виховує душу Тільтіля і Мітіль. Так, у Країні Спогадів (дія II, картина 3) серед померлих родичів вони усвідомлюють благородну потребу поважати пам’ять предків. У садах Блаженств (дія IV, картина 9) діти дізнаються про різні цінності в людському житті. Одні Блаженства уособлюють плотські насолоди, убогі радості — це «гладкі земні Блаженства» (бути багатим, віддаватися лінощам, надмірностям у їжі й питві, багато спати, бути пихатим і т. ін.). Їм протистоять інші Блаженства (тобто цінності). Порівняно з першими вони непомітні і навіть сірого кольору (наприклад, Блаженство любити батьків). Але саме Блаженство чистих Радощів, Безневинних Думок, Зимового Вогнища, Блаженство милуватися красою природи і — найголовніше — відчувати Материнську любов сповнюють життя людей високим змістом і духовністю. Зустріч дітей із Материнською любов’ю є психологічною кульмінацією п’єси. Таким чином, в алегоричних і символічних образах п’єси стверджуються моральні цінності: перевага добра над злом, духовності над ситою вульгарністю, чеснот над пороком. ці істини відкриваються дітям і створюють духовний світ Тільтіля і Мітіль.
Умовність простору і часу
Царство Майбутнього — заключний етап у подорожі дітей. Його головна дійова особа — Час — бородатий старий з косою і пісочним годинником. Зовнішність персонажа, його характер і функція традиційні — він невблаганний, байдужий до сліз і умовлянь, строго дотримує порядку. У такий спосіб автор стверджує думку про покірність людини часу і долі, але поряд із цим він переконаний у високому покликанні людей: «на землю голіруч не пускать».
Час у феєрії подано не тільки в алегоричному образі, але й в інших проявах: у його конкретному прояві (дія п’єси — вечір напередодні Різдва, одна ніч — час сну); у властивому жанру умовному вимірі. Цей потік часу долає межі життєвого досвіду дітей. Так, подорож за Синім птахом відбувається уві сні. Час сну і сновидіння не збігається. Наприкінці п’єси на це вказано: минула і «тільки одна ніч», і цілий рік.
Драму-феєрію М. Метерлінка можна порівняти з п’єсами Лесі Українки («Лісова пісня»), яка також зверталась до цього жанру.
Композиція казки-феєрії М. Метерлінка «Синій птах»
Сюжет драми — пошуки героями загадкового птаха.
Конфлікт — боротьба сил добра і зла, світла і пітьми, долання героями всього, що стоїть на перешкоді досягнення мети.
ОТЖЕ, герої філософської п’єси-казки «Синій птах» — це образи-символи, які втілюють панівні на землі сили. Це людина, рослини, тварини, стихії Світла, Вогню і Води, Душі, Хліба, Молока, Годин — усе те, з чого утворено людський світ. Виявляється, людина живе на землі, не помічаючи навколо нікого і нічого, крім таких, як сама. Їй здається, що лише вона наділена душею, і всі таємниці світу нею розгадані. Але це не так. За допомогою чарівного каменя, який відкриває істинний зір, Тільтіль і Мітіль, герої п’єси, бачать світ таким, яким він є насправді — одухотвореним, прекрасним (а інколи — страшним), сповненим таємниць, ще не звіданих людством. У цьому світі минуле, сучасне і майбутнє перебувають поряд і пронизують одне одного: Тільтіль і Мітіль зустрічають і своїх давно померлих рідних, і ще не народженого брата. Виявляється, людина відповідає не лише за себе, а й за усіх своїх предків і нащадків, тому що увесь її рід — єдине ціле, одна нескінченна лінія.
«Бути сміливим, щоб бачити приховане». У цих словах феї Берилюни — одна з основних ідей філософської п’єси-казки «Синій птах» лауреата Нобелівської премії Моріса Метерлінка (1862-1949). П’єсу написано 1908 року, невдовзі її поставив у МХТі Костянтин Станіславський. Театральний світ нещодавно відзначив 150-річчя видатного режисера, і в Луганську, в театрі ляльок, з цієї нагоди відбулася прем’єра «Синього птаха». Художник-постановник — Віра Задорожня, балетмейстер — заслужений артист України Володимир Онищенко, композитор — Катерина Карпенко.
Розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук, який чимало літ присвятив театру імені Леся Курбаса у Львові, створив кілька неординарних постановок у луганських театрах, а віднедавна працює головним режисером луганського академічного обласного театру ляльок:
«Образ птаха пов’язаний зі стародавньою традицією. В Індії в давні часи люди ворожили, спостерігаючи за польотом птаха. Політ — це подорож, і динаміка щастя, напевно, полягає в самій подорожі, в дорозі.
Метерлінк будує п’єсу абсолютно не за канонами європейської драматургії, яка бере початок від Давньої Греції. Мені здається, він іде від містерії, де існують різні картини. Наприклад, першу картину він називає «Дивна кімната» — тобто місце, де діти, для непосвячених, засинають, а для посвячених — прокидаються. Так само, як наступна картина — «Країна Спогадів». Що це за спогади? Напевно, щось важливе, що ми забули. Або Палац Ночі — велика містифікація, палац ілюзій. Метерлінк вибудовує драматургію за окремими маленькими виставами, кожна картина — це окрема вистава. І коли людина проходить крізь усі ці кола, вона удостоюється певного посвячення. Оскільки містерія завжди служила для того, щоб людина отримала посвячення, Метерлінк, мені здається, писав п’єсу саме з такою метою».
До побачення. Будьте здорові!
Драма-феєрія — це п’єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами.
Феєрія — театральна чи циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті, у якій із метою вразити глядача використовують різноманітні сценічні ефекти.
В основі сюжету — казкова подорож дітей бідного дроворуба в пошуках Синього птаха, який принесе здоров’я і щастя хворій дівчинці — онучці феї Берилюни. Фольклорний мотив пошуків цілющого зілля дає авторові змогу провести своїх героїв — дівчинку Мітіль і хлопчика Тільтіля — через багато випробувань, що допоможуть їм відкрити вічні цінності і сенс життя, а саме: за Синім птахом (символом щастя) не потрібно ходити далеко, щастя поруч. Однак його потрібно побачити в реальному повсякденному житті — у батьківській любові, у турботі про ближніх, милосерді та безкорисливості.
Образ Синього птаха багатозначний. Він також символізує пошуки істини, пізнання таємниць природи. Це споконвічне прагнення людства вимагає мужності, оскільки природа не хоче віддавати свої таємниці, а істину не можна відкрити раз і назавжди — вона нескінченна.
У такий спосіб фантастично-казковий сюжет, властивий жанру феєрії, наповнюється філософським змістом. Автор зображує блукання людської душі у Всесвіті, її зустріч з добром і злом у пошуках істини та гармонії.
Реальне і фантастичне у казці
Образи п’єси. У сюжеті п’єси переплітаються два пласти — реальний і фантастичний. Реальне життя в сім’ї дроворуба, обстановка в їхній бідній, але не убогій хатині, час, коли відбувається дія — ніч напередодні Різдва. Різдвяний мотив — чекання чуда і народження людини — так само дістає реального втілення. Діти після фантастичної подорожі уві сні прокинулися мудрими і щасливими, оскільки здійснилося диво народження в них душі. Згадаймо: на початку п’єси Тільтіль на запитання феї Берилюни, чому він не хоче розставатися зі своєю горлицею, відповідає: «Тому що вона — моя». Тепер, після довгих пошуків, випробувань, труднощів і поневірянь, що випали на їхню долю на цьому нелегкому шляху, він готовий одразу і безкорисливо її віддати. Милосердя і любов до ближнього — умова цього дива.
Фантастичний план сюжету, крім подорожі, містить персонажів, які розділяють з дітьми їхнє повсякденне існування, а тепер оживають. Це Хліб, Молоко, Вода, Кішка і Пес. Їхню казковість підкреслено традиційними характерами й описом костюмів. Однак і вони символізують сили добра і зла. Пес Тіло виступає в ролі вірного Санчо Панси. Хліб залежно від обставин допомагає або шкодить дітям. Кішка — втілення зрадництва і підступництва, уособлює ворожі людині демонічні сили, разом з Ніччю вона охороняє таємниці Буття. Скориставшись довірливістю дітей, Кішка приводить їх у ліс на загибель від дерев і тварин, що страждають від «жорстокості і дивовижної несправедливості людини».
У такій алегоричній формі автор стверджує, що природа неохоче відкриває таємниці Буття, і людина може це зробити лише шляхом гармонійної взаємодії з нею.
Композиція драми-феєрії
П’єса поділяється на п’ять дій, дванадцять картин, що є досить самостійними епізодами. ці картини об’єднані авторською ідеєю і наскрізними персонажами, відбивають етапи духовного розвитку дітей — майбутнього людства. Зустрічі з алегоричними персонажами в символічних ситуаціях, кожний з яких несе свою мораль, збагачує досвід і виховує душу Тільтіля і Мітіль. Так, у Країні Спогадів (дія II, картина 3) серед померлих родичів вони усвідомлюють благородну потребу поважати пам’ять предків. У садах Блаженств (дія IV, картина 9) діти дізнаються про різні цінності в людському житті. Одні Блаженства уособлюють плотські насолоди, убогі радості — це «гладкі земні Блаженства» (бути багатим, віддаватися лінощам, надмірностям у їжі й питві, багато спати, бути пихатим і т. ін.). Їм протистоять інші Блаженства (тобто цінності). Порівняно з першими вони непомітні і навіть сірого кольору (наприклад, Блаженство любити батьків). Але саме Блаженство чистих Радощів, Безневинних Думок, Зимового Вогнища, Блаженство милуватися красою природи і — найголовніше — відчувати Материнську любов сповнюють життя людей високим змістом і духовністю. Зустріч дітей із Материнською любов’ю є психологічною кульмінацією п’єси. Таким чином, в алегоричних і символічних образах п’єси стверджуються моральні цінності: перевага добра над злом, духовності над ситою вульгарністю, чеснот над пороком. ці істини відкриваються дітям і створюють духовний світ Тільтіля і Мітіль.
Умовність простору і часу
Царство Майбутнього — заключний етап у подорожі дітей. Його головна дійова особа — Час — бородатий старий з косою і пісочним годинником. Зовнішність персонажа, його характер і функція традиційні — він невблаганний, байдужий до сліз і умовлянь, строго дотримує порядку. У такий спосіб автор стверджує думку про покірність людини часу і долі, але поряд із цим він переконаний у високому покликанні людей: «на землю голіруч не пускать».
Час у феєрії подано не тільки в алегоричному образі, але й в інших проявах: у його конкретному прояві (дія п’єси — вечір напередодні Різдва, одна ніч — час сну); у властивому жанру умовному вимірі. Цей потік часу долає межі життєвого досвіду дітей. Так, подорож за Синім птахом відбувається уві сні. Час сну і сновидіння не збігається. Наприкінці п’єси на це вказано: минула і «тільки одна ніч», і цілий рік.
Драму-феєрію М. Метерлінка можна порівняти з п’єсами Лесі Українки («Лісова пісня»), яка також зверталась до цього жанру.
Композиція казки-феєрії М. Метерлінка «Синій птах»
Елемент композиції Короткий зміст
Експозиція драми Діти
бідного дроворуба Тільтіль і Мітіль мріють про те, щоб Санта Клаус щось приніс
їм у Різдвяний вечір, та цього не стало, і голодні діти дивляться у вікно на
сусідній багатий будинок, куди потрапили всі подарунки
Зав’язка
драми Поява Феї. Фея пропонує дітям
вирушити на пошуки Синього птаха для її хворої онучки, яка хоче бути щасливою
Розвиток дії
драми Пов’язаний із розгортанням у
наступних картинах її основного мотиву — всемогутності людини. Він вперше
прозвучав у другій картині, коли Собака, вірний друг людини, проголосив, що
«людина — це все». У третій картині, дія якої відбувається у Країні Спогадів,
де Тільтіль і Мітіль побачилися зі своїми дідусем і бабусею, братиками і
сестричками, розроблено мотив пам’яті.
Четверта картина глибоко символічна. Дія її розгортається в палаці Ночі, де
зберігаються сили зла — Війни, Хвороби, Жахи, Привиди.
У п’ятій картині («Ліс») письменник протиставляє людині природу. Шоста картина
виконує допоміжну роль: за наказом Феї діти повинні йти на цвинтар.
У сьомій картині, дія якої відбувається вночі на сільському цвинтарі,
розвивається мотив радості буття.
Восьма картина готує до перебування у Садах Блаженства. Гладкі Блаженства — це
символ людських вад і спокус: розкошів, лінощів, пияцтва, розпусти
Кульмінація
драми Збагачені духовно у пошуках
Синього птаха, Тільтіль і Мітіль потрапляють до Царства Майбутнього — щасливу
країну дітей, які ще не народилися
Розв’язка
драми Одинадцята картина — «Прощання».
У символічній формі письменник висловлює думку про те, що жодну істину не можна
вважати абсолютною, а процес пізнання — завершеним. Зупинка — смерть пізнання.
Синій птах у клітці — символ такої зупинки. А щастя можна досягти лише впродовж
постійного пізнання світу, у невтомних пошуках істини
Епілог Дванадцята картина. В останній
картині п’єси драматург підкреслює зв’язок казкових ідеалів і повсякденного
життя. Процес пізнання — нескінченний. Істину не можна пізнати раз і назавжди
Висновки. Особливості композиції казки-феєрії — зустрічі з алегоричними персонажами в символічних ситуаціях, кожний з яких несе свою мораль, збагачує досвід і виховує душу Тільтіля і Мітіль.
Сюжет драми — пошуки героями загадкового птаха.
Конфлікт — боротьба сил добра і зла, світла і пітьми, долання героями всього, що стоїть на перешкоді досягнення мети.
ОТЖЕ, герої філософської п’єси-казки «Синій птах» — це образи-символи, які втілюють панівні на землі сили. Це людина, рослини, тварини, стихії Світла, Вогню і Води, Душі, Хліба, Молока, Годин — усе те, з чого утворено людський світ. Виявляється, людина живе на землі, не помічаючи навколо нікого і нічого, крім таких, як сама. Їй здається, що лише вона наділена душею, і всі таємниці світу нею розгадані. Але це не так. За допомогою чарівного каменя, який відкриває істинний зір, Тільтіль і Мітіль, герої п’єси, бачать світ таким, яким він є насправді — одухотвореним, прекрасним (а інколи — страшним), сповненим таємниць, ще не звіданих людством. У цьому світі минуле, сучасне і майбутнє перебувають поряд і пронизують одне одного: Тільтіль і Мітіль зустрічають і своїх давно померлих рідних, і ще не народженого брата. Виявляється, людина відповідає не лише за себе, а й за усіх своїх предків і нащадків, тому що увесь її рід — єдине ціле, одна нескінченна лінія.
ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ
ДОДАТОК ДО УРОКУ «Бути сміливим, щоб бачити приховане». У цих словах феї Берилюни — одна з основних ідей філософської п’єси-казки «Синій птах» лауреата Нобелівської премії Моріса Метерлінка (1862-1949). П’єсу написано 1908 року, невдовзі її поставив у МХТі Костянтин Станіславський. Театральний світ нещодавно відзначив 150-річчя видатного режисера, і в Луганську, в театрі ляльок, з цієї нагоди відбулася прем’єра «Синього птаха». Художник-постановник — Віра Задорожня, балетмейстер — заслужений артист України Володимир Онищенко, композитор — Катерина Карпенко.
Розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук, який чимало літ присвятив театру імені Леся Курбаса у Львові, створив кілька неординарних постановок у луганських театрах, а віднедавна працює головним режисером луганського академічного обласного театру ляльок:
«Образ птаха пов’язаний зі стародавньою традицією. В Індії в давні часи люди ворожили, спостерігаючи за польотом птаха. Політ — це подорож, і динаміка щастя, напевно, полягає в самій подорожі, в дорозі.
Метерлінк будує п’єсу абсолютно не за канонами європейської драматургії, яка бере початок від Давньої Греції. Мені здається, він іде від містерії, де існують різні картини. Наприклад, першу картину він називає «Дивна кімната» — тобто місце, де діти, для непосвячених, засинають, а для посвячених — прокидаються. Так само, як наступна картина — «Країна Спогадів». Що це за спогади? Напевно, щось важливе, що ми забули. Або Палац Ночі — велика містифікація, палац ілюзій. Метерлінк вибудовує драматургію за окремими маленькими виставами, кожна картина — це окрема вистава. І коли людина проходить крізь усі ці кола, вона удостоюється певного посвячення. Оскільки містерія завжди служила для того, щоб людина отримала посвячення, Метерлінк, мені здається, писав п’єсу саме з такою метою».
До побачення. Будьте здорові!
Комментариев нет:
Отправить комментарий